Трохи філософського… Багато стоматологів не хочуть мати справу з маленькими дітьми, тобто не хочуть лікувати їм зуби, через те, що вони вередливі, не можуть всидіти на місті, дехто просто панічно боїться незвичної обстановки, дядька (тітку) у білому (зеленому, блакитному) халаті, зубного болю, що виникає до чи під час лікування.
Але пригадується мені один випадок, коли заспокійна поведінка маленького пацієнта, хвилювала мене набагато більше, ніж голосний крик: «Мамо не хочу! Мамо боюся! Мамо не буду!». Випадок, який заставив мене стати трохи філософом.
Пам’ятаю як зараз: стоматологічне крісло, мама сидить у цьому кріслі і тримає на руках 5-річного малюка. Рот малюка напханий доверху ватними тампонами (це не гра така – напхай малюку рота ватними тампонами, ватні тампони необхідні для того, щоб слина не потрапляла в зуб, на якій ставитиметься пломба), світло стоматологічної лампи світить малюкові у зажмурені очі. Я вже розмішав пломбувальний матеріал і готуюся пломбувати зуба, як тут… рука малюка мляво сповзає з живота і звисає вниз.
Тут, як мовиться, я відчув тишину… Кажуть, що на людину повітря чинить тиск розміром у середньому в 15 тонн. До того моменту я не відчував цього тиску, тепер же цей тиск не давав мені поворухнутися…
Вивів мене з цього стану «остовпіння» мамин голос: «Що, він заснув? Я його із садочку забрала, о тій порі там якраз тихій час».
Що не кажіть, деколи дитина, яка голосно кричить і виривається з рук, набагато краще за дитину, яка поводить себе тихо, навіть безшумно. Принаймні, у стоматологічному кріслі…